Вінничани чекають на відкриття «Дерева Свободи»

pamyatnik

У Вінниці на майдані Героїв Небесної Сотні встановили меморіал «Дерево свободи», присвячений загиблим Героям Майдану. Пристрасті навколо памятника поступово вщухли.

Поки що офіційної дати відкриття пам’ятника немає. Офіційно оголосити день і час відкриття обіцяють 19 лютого.

 

Рішення про встановлення композиції на площі Небесної Сотні ухвалили на сесії міської ради 27 жовтня 2017 року. Проте, група так званих активістів і депутатів Вінницької обласної ради домагалася до останніх днів скасування цього рішення.

Вони були впевнені, що на місці монументу Героям Небесної Сотні мав би стояти пам’ятник Тарасу Шевченку.

На цих нечисельних представників громадськості не діяли жодні аргументи. До речі, детально розповів про історію відкриття пам’ятника Шевченку медіа-експерт, блогер Юрій Пархомчук у спільноті «Вінницький політклуб» в мережі Фейсбук.

 

Матеріал «Історя забалаконої Шевченкіани» змогли днями перечитати багато вінничан. І, як кажуть, для багатьох там відкрилися нові факти. Проте, вони були широко відомими завжди. Просто на них не звертали уваги супротивники встановлення «Дерева Свободи».

Друкуємо допис Юрія Пархомчука без скорочень.

ІСТОРІЯ ЗАБАЛАКАНОЇ «ШЕВЧЕНКІНІАНИ», або Про міф «тільки Театральна», що брешуть недоговорюють деякі «патрійоти» та причому тут Гройсман

Кажуть, що коли 10 разів сказати якусь дурню, то вже сам повіриш у неї. Що, правда, ще не значить , що в неї повірять інші. Деякі вінницькі гражданє вже сто разів по 10 набрехали про Шевченка у нашому місті, тож їх не переконати. А от для адекватних людей поясню на пальцях, як все є насправді і як було. Ми всі – свідки тому, лише призабулись деякі деталі, які замовчуються зацікавленими «патріотами».
Я не збираюсь агітувати «проти Шевченка» чи «за Небесну сотню». Тільки факти і хронологія, трохи емоцій (як без них), а висновки робіть вже самі.
Отже наразі купка «патріотів» заявляє, що вінницька мерія і лічно Гройсман проти Шевченка – це раз, проти Шевченка на Героїв Небесної Сотні (бувшій Театральній) – це два, і не хочуть виконувати власного ж рішення по встановленню пам’ятника на цій площі – це три. А також, що Вінниця — єдиний обласний центр, де немає пам’ятника Кобзареві. Принаймі донедавна казали, бо коли їх потикали писком у три (3) пам’ятники Шевченку, стали говорити, що немає «гідного» пам’ятника, або ж «монументального». Або що Вінниця єдина, де такий пам’ятник «не в центрі».
Все це маніпуляція і, не побоюсь цього слова, брехня, в яку вони схоже самі вже увірували. Коли, як казали моя бабця, ти йому говори – а воно у відповідь сцить догори.
Почнемо з мерії, яка кагбе проти Шевченка.
Памятник Кобзарю, а точніше бюст, у Вінниці був ще з 1970-х. Не фонтан, але й не гірший, ніж в сусідньому Житомирі. От тільки місце біля 30-ї школи дійсно не дуже, ті ж урочисті заходи проводити незручно. І коли на горизонті замаячило 200-річчя Тараса Григоровича, вінницька влада вирішила зробити сучасніший памятник Шевченку до ювілею.
Ніяких інших ініціаторів з 90х рр.., як намагаються вони зараз надути щоки, не було. Покажіть бодай якийсь документ з печаткою… Я, наприклад, в 90х писав про Ольгерда, визволителя Поділля від татар і «умуроватєля городов подольских», але чи можна це вважати ініціативою про пам’ятник литовському князю? Отож бо…

Значить, область з містом в 2004 році сіли за стіл і погодили – памятнику Шевченку бути.
— А де поставимо?

— А давайте на Театральній, там вседно крім ларка Гостіщева нічого немає, — сказав хтось.

— А давайте, — вдарила влада по руках і поділила зобов»язання. Місто в особі тодішнього мера Домбровського зобов’язалось реконструювати Театральну площу, а область в особі Коцемира та Іванова – вирішити питання з пам’ятником.
Міська влада (вже за Гройсмана) свою частину договору виконала, реконструювавши площу Театральну, де замість генделика з»явився фонтан та інші няшки. А от область забуксувала. Зокрема тому, що саме з 2004 року набрали чинності нові нормативно-правові акти щодо монументів, відповідно до яких пам’ятник таким видатним особам як Шевченко може бути лише загальнодержавного, національного значення і має фінансуватися з державного бюджету. Щоб все було по вищому класу.
Йдеться насамперед про постанову №1181 „Деякі питання спорудження (створення) пам’ятників і монументів”, згідно якої «обов’язковий для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади» порядок затвердили Держбуд та Мінкультури України. Що це означає на практиці?
Це означає, що коли група вінничан звернеться до мерії з пропозицією встановити у місті пам’ятник засновнику театру Садовському, саме мерія і прийматиме рішення. Тому що це буде пам’ятник місцевого значення, який ніколи не поставлять у Житомирі чи в Одесі, приміром.
З Шевченко інша ситуація. Це вже пам’ятник державного значення і рішення по ньому приймається безпосередньо Кабінетом Міністрів. І не по телефонному дзвінку мера чи хотєлці якогось нардепа, а згідно клопотання, яке має бути подане ОБЛАСНОЮ ДЕРЖАДМІНІСТРАЦІЄЮ «не пізніше ніж за півтора роки до запланованої дати встановлення».
До клопотання мають бути додані проект відповідного рішення уряду, історична довідка Національної академії наук України щодо національного значення особи, обґрунтування спорудження пам’ятника у даному населенному пункті (тобто чи пов»язаний Шевченко особисто з історичним середовищем у місті), погодження з органом місцевого самоврядування спорудження пам’ятника, місця його встановлення з урахуванням генерального плану населеного пункту, фінансово-економічне обґрунтування вартості спорудження (створення) пам’ятника, зазначення джерел фінансування і т.д.
Після отримання від уряду «добро» на спорудження такого пам’ятника, Мінкультури оголошує конкурс проектів. Отримані проекти пам’ятників (генплан, план споруди, фасади, розрізи, планувальний макет, макет пам’ятника, модель скульптури у гіпсі, перспектива, пояснювальна записка з визначенням орієнтовної вартості пам’ятника) розглядаються в облдержадміністрації і подаються в художньо-експертну раду Міністерства культури. І якщо вона їх погоджує, лише тоді вони затверджуються наказом Мінкультури і передаються замовнику для виконання.
Так, процедура не з простих, бюрократична. Але це закон і, погодьтесь, що в даному разі виправданий. Інакше площі міст можуть заполонити аматорські «потвори» (зате дешево) чи взагалі матеріалізовані скандали. Як це сталось з непогодженим пам’ятником Сталіну в Запоріжжі, гетьману Мазепі у Полтаві чи ж з тим же самопальним бюстом Шевченка у Вінниці.
Конкретно для Вінниці ці нові положення стали проблемою. Відбулось кілька конкурсів проектів пам’ятнику Шевченку, але жодного гідного так і не відібрали через низьку якість проектів. Звичайно, місцеві скульптори обіжались і гнали #зраду, хоча хто ж вам винен, хлопці, що ті роботи були, мяко кажучи, убогі: як не бюсти у стилі 50-х, то передири чужих памятників.
А тим часом до дати «Ш» ставало все ближче. Вінниця вчергове звернулась до Мінкульту, чи виділять гроші на памятник і може навіть самі запропонують готовий проект. А також пильніше пригледілась до Театральної.
Бо на той момент стало очевидно, що в місті, яке націлилось в Європу, немає жодного публічного простору – відкритого, цікавого і доступного всім городянам, інтерактивного…

Пригадуєте, певно, що все розпочалось зі скверу Козицького (нинішньої Європейської площі), де тоді таксисти й клієнтура кабаків паркувалися просто під вежею. Так з»явилась перша пішохідна зона, лавочка з Артиновим, реставрована вежа, відновлені історичні фасади по Грушевського… В нову атмосферу додав шику «Магіцентр» на місці закинутої промислової зони, змінились обличчя «Савою» і Театральної площі. Фактично це стало й новим обличчям і брендом всього міста.
А тим часом далі по «стометрівці» планувався «Андріївський узвіз» по-вінницьки за Мурами, а в інший бік (до парку) найактивніше освоювала новий простір молодь, яка органічно обжила реконструйовану площу Театральну: зустрічі, виступи молодих колективів, джазфест, танці «на Парижі»… Дуже органічно, погодьтесь, для площі з назвою Театральна, яка стала символом і місцем креативного відпочинку.
Відтак пролунало питання – а чи не знайдеться для пам’ятника Кобзарю у місті більш гармонійне місце? Адже Театральну ніхто не обговорював, нікого не питав, винесли в 2004му суто адміністративне рішення. То чому не спитати вінничан зараз? Як-не-як, місто насамперед для людей, а не для документів, які завжди можна поправити. Може дійсно варто залишити опен-ейр вздовж Соборної для міських святкувань, креативного відпочинку та самовираження, просто погуляти. Опен-ейр, який би працював на культурне середовище всього міста. А пам’ятник Кобзареві поставити трьомастами метрів далі, ближче до парку, де зазвичай проходять народні гуляння?

Тим більше, якщо говорити про історичний контекст, що поєднував би Кобзаря з Вінницею, то він дійсно відсутній. І вибір місця для його пам’ятника може вар»юватись. На відміну від, наприклад, пам’ятника Пирогову, який очолює бульвар біля однойменної лікарні; Артинову, який присів біля збудованої ним вежі; Коцюбинському, за спиною якого знаходиться його ж садиба-музей…
Тобто логіка зрозуміла, так? Проте тодішнє опитування супроводжувалось неабияким ґвалтом з боку опозиції, яка вже встигла пройнятися #перемогою, позаяк Театральна площа з пересадковими хабами на Вишеньку та на Київську – дуже зручне місце для проведення мітингів. А отже, його треба закріпити «своїм» пам»ятником, під який не підуть «чужі» мітинги. Щось на зразок «помітити» територію. А що думатиме й відчуватиме з цього приводу сам пам»ятник, то хто ж його питатиме.
Особливо рвали тоді рухівці та «Свобода», обзиваючи молодіжних «конкурентів» на форумах та в соцмережах «дегенератами», яким аби «концерти та танці на Парижі». Барцьос, один з апологетів «Шевченко – тільки Театральна», взагалі обізвав молодіжні виступи на Театральній «рознузданістю, збоченством і деградацією», «дегенеративною субкультурою» «купки нікому невідомої молоді що від нічого не роблення і пробує відображати те, що називається хап-хоп, чи хіп-хоп».
Без коментарів, коротше.

А в опитуванні тоді найбільше голосів вінничан набрав варіант на площі перед «книжкою» — багато простору, є де розвернутись багатометровому монументу, поруч парк, Стус, Січові стрільці…

Опозиція продовжувала бухтіти, аж тут приходить відповідь Мінкульту – «дєнєх нєт, но ви там дєржітєсь». Коротше, ювілей просрано, бо за рік до дати немає ні грошей, ні проекту, а клопотання з готовими документами й проектом, як пам’ятаєте, потрібно подавати в Київ за півтора року.
Що було далі – теж знаєте.
Вийшов Гройсман і сказав: ок, немає коштів для монументу біля «книжки», немає й дозволу уряду на монумент. Але якщо зібрати кошти самим, а пам’ятник провести по документах «композицією», то такого дозволу з конкурсом і не потрібно, це в компетенції міської ради. Маємо встигнути. Так само, як за позабюджетні кошти, залучаючи спонсорів та небайдужих громадян, зробили пам’ятник Артинову. До речі, майже всі пам»ятники Шевченку в світі поставлені саме на пожертви. А варіант масштабного пам’ятника на площі Стуса залишиться на перспективу, коли будуть кошти у держави.

Отак і з»явився молодий (а це вже який-не який, а історичний контекст Поділля) Тарас Григорович на початку Соборної, а площа Музейна стала площею Шевченка.
Парадокс. Бо кагбе «ворог Шевченка» Гройсман зробив усе можливе й неможливе, щоб до 200-річчя Кобзаря таки з»явився пам’ятник у Вінниці (до речі, єдиний пам’ятник до ювілею в усій Україні). А що зробили «професійні шевченкофіли»?
Дехто з них (не показуватиму пальцем) у цей час проявляв чудеса акробатики,  вилизуючи дупу ублажаючи Януковича нібито його віднайденими предками серед козацької старшини Кальницького полку та навіть в оточенні князя Ольгерда. Іншим дядькам так обісратись теж було серпом по яйцях. Тож вони ще на етапі облаштування шевченківської площі погнали чергову хвилю #зради, що «міська влада на чолі з Гройсманом не дотримала обіцянки встановити у обласному центрі пам’ятник Тарасу Шевченку», «не виділила коштів»…

Не область винна, яка мала вирішити питання скульптури, не уряд, який не дав коштів, а – Гройсман.
Так може вся ця циркова істерія, яку бачимо сьогодні, зав»язана не на Шевченка? Може справа зовсім і не в пам’ятнику?
Вам не видає такого?..
Бо що робили останні три роки ці дядьки? Вони катали чергові заяви — зобов’язати вінницьку міську владу забезпечити організаційну роботу по цьому питанню і, звісно, виділити з бюджету кошти на проведення конкурсу та побудову пам’ятника. А в разі невиконання своїх вимог грозились звертатись до світового українства і міжнародної громадськості.

Можу лишень уявити реакцію світового українства, яке проміж себе збирало гроші на пам»ятник Шевченку в тому ж Вашингтоні. Хто дав 5 доларів, хто — 30, хтось — 100. А вінницькі «патріоти» хочуть «замалюватись» за кошт платників податків. Продовжуючи вперто товкти про „небажання міської влади провести конкурс проектів і виділити кошти на спорудження самого пам”ятника. Ти йому говори, а він догори…
Ааа, ну ще звісно злощасний фанерний, а тепер вже пластиковий бюст Шевченка. Якому не судилось стати повноцінним пам’ятником, що б там хто не говорив. Чому? – читайте вище умови встановлення таких пам’ятників. Тобто одні слова й лозунги замість реальної справи.

PS. В країні взагалі багато що змінилося. І з 2004 року, і з 2014-го. В т.ч. й Театральна площа, яка стала площею Небесної Сотні й ніколи вже не повернеться до повітряної легкості «Парижу». Міська рада давно це зрозуміла й пішла на компроміс, відмовившись від планів продовження тут опен-ейру. І тільки в «патрійотів» наша пісня гарна й нова… Шев-чен-ко! Шев-чен-ко!!. Обіцяють відкрито жертви і кров на відкритті меморіалу Героям Небесної Сотні… Ну і хто тут адекватний насправді?

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована