Коров’ячий ріг виварювали, вичищали і відрізали кінець — в село на Вінниччині їздять швейцарці, поляки та німці

snimok

— До музею іти в сусіднє село. Недалеко. Через річку Сіб перейдемо металевим мостом, який звели 1988 року, коли відкривали музей гончарства. До того була кладочка. А дітей з Новоселівки переправляли у Бубнівську школу човном, — каже Тетяна Шпак із села Бубнівка Гайсинського району на Вінниччині. Вона майстриня з гончарства і завідувачка Музею братів Герасименків, що знаходиться в сусідньому селі Новоселівка.

1020556_2_w_590

До села Новоселівка веде металевий міст через річку Сіб

Села Бубнівка і Новоселівка є відомими осередками гончарства. У травні 2018-го традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. З 1988 року у Новоселівці діє Музей гончарства імені братів Герасименків.

Через Бубнівку до 10 разів на день курсують автобуси і маршрутки. Квиток з райцентру коштує 20 грн. У селі з маршрутки виходить з десяток людей. Навпроти зупинки двоповерхове жовте приміщення магазину-готелю «Каштан», у вікнах якого мерехтять гірлянди. За ним ґрунтова дорога. З обох боків стоять доглянуті будинки. Чимало перекриті металочерепицею.

Побачите, що тут буде. Через роки сюди приїздитиме багато чужих людей

Біля одноповерхового будинку культури — дитячий майданчик з сучасними гойдалками, позаду — школа. Біля сільської ради чекає Тетяна Шпак.

— На цих землях колись не було села, — розповідає завідувачка музею. — Вони належали графу Станіславу Потоцькому, але не дуже годилися для землеробства. Він послав своїх економів, щоб оцінити місцевість. Ті помітили, що тут є залежні гончарської глини. За наказом Потоцького з Умані сюди переселили близько 30 гончарів із сім’ями, збудували їм хати. Так, з ХVIII століття почав у нас розвиватися гончарний промисел. Одним із перших видатних майстрів був Семен Гончар. Його син Андрій продовжив справу батька. Вироби розписував трьома кольорами – білим, зеленим та чорним. Саме ці барви стали характерними для бубнівської кераміки. Але нічого символічного в цих кольорах немає. Просто було нескладно виготовити ці барвники.
Технологію поливу і розпису кераміки Андрій Гончар передав Агафону Герасименку. Своїх синів Якима і Якова він змалку привчав до роботи. Помітив, що один гарно формує виріб на кругу, а другий – розписує. В ті часи по селах їздили євреї, скуповували гарні речі і перепродували в Києві. Знавці побачили вироби братів Герасименків і згодом запросили їх працювати в творчій майстерні при Києво-Печерській Лаврі. Там трудились найкращі умільці України. Але вироби Герасименків були настільки унікальними, що їхня експозиція пішла мандрувати світом – була в Монреалі, Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, Москві.

В 1960-х роках біля церкви в Бубнівці відкрили цех художньої кераміки. Тетяна Іванівна пішла туди працювати 1968 року.

— Все місили вручну, — пригадує жінка. — Дуже мучились з величезною піччю, яку топили дровами й соляркою. 7 чоловік стояли на гончарному кругу, інші місили глину, а тоді мінялись. Бувало прийдеш, а глина так замерзне, що аж крижинки на ній. Тоді доливаєш гарячу воду і місиш. За зміну робили 50 макітер або 60 підвазонників.
— В цьому ж цеху в окремій кімнаті після повернення з Києва працювали брати Герасименки, — продовжує Тетяна Іванівна. — Вони виготовляли не ширпотреб, а щось своє унікальне. Майстерність передавали своїй племінниці Фросині Міщенко. Навчили її розписувати коров’ячим рогом. Його виварювали, вичищали, зрізали кінець і заливали туди ангоб, це так гончарі називають кольорову глину.

Доходимо до музею-садиби братів Герасименків. Подвір’я обгороджене плетеним тином. Біля хвіртки росте кущ калини, на території музею – туї та ялинки, облаштована декоративна криниця, є альтанка.

-Навесні тут дуже гарно, — каже завідувачка. – Все потопає в ірисах і півоніях. Хатинка, хоч і має більше 100 років, дуже акуратна. Тут колись жив Яким Герасименко. Раніше вечорами на цьому обійсті збирались жінки. Дружина Якима казала: «Побачите, що тут буде. Через роки сюди приїздитиме багато чужих людей». Так і сталося. Тут побували швейцарці, чехи, поляки, німці.

У кожній сільській оселі був поросятник — велика миска з ручкою, трохи обрізана збоку

Заходимо всередину. Приміщення не опалюється. Всюди на полицях гончарні вироби. В одній із двох кімнат переважно представлені роботи Якова і Якима Герасименків, в іншій — їхньої небоги Фросини Міщенко і Тетяни Шпак. Четверту частину кімнати займає розмальована квітами піч. Біля неї рогачі, коцюба, ковінька, лопата, зверху – різні праски. Також є дерев’яні корита, веретено, хустки, є вишиті чоловічі і жіночі сорочки. На мисниках розкладені гончарні вироби.

1020556_1_w_570

Майстриня з гончарства Тетяна Шпак демонструє керамічні вироби в Музеї-садибі братів Герасименків в селі Новоселівка на Вінниччині

-Раніше, крім глиняного посуду, іншого не було. Горщики були різних розмірів — для малих сімей, для більших і на оказії: весілля, родини, хрестини. Також робили вареничниці, тарілки під коровай, куманці. На святах вдягали кілька їх на руку і розливали різні напої. А це поставці – ритуальні миски з кришками, використовувались для куті і колива. Великі миски без рослинного розпису слугували для миття голови дівчатам. У кожній сільській оселі був поросятник — велика миска з ручкою, трохи обрізана збоку. Перед Великоднем у ньому несли до церкви святити запечене молочне порося.

У себе вдома Тетяна Іванівна облаштувала власну гончарну майстерню. Використовує елементи розпису братів Герасименків.

-У розпис часом хочеться додати і своє, так з’являються нові елементи. Але орнамент ніколи не повторюю, не роблю штамповок, щоразу це щось ексклюзивне. Сідаю до роботи, коли є настрій. Без цього нічого не вийде. Не працюю лише у великі свята.

1020556_4_w_590

Вироби заслуженої майстрині народної творчості Тетяни Шпак. У травні 2018-го традицію орнаментального розпису бубнівської кераміки було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України

Повертаючись назад через Бубнівку, проходимо біля високої дерев’яної церкви. Її побудували за ініціативи Андрія Гончара 1891 року. Іконостас майстер замовляв у Греції. Він також зберігся.
Заходимо в магазин поблизу церкви. В одному залі продаються продукти, в іншому — облаштували кафе з більярдним столом.

-Окрім музею в Новоселівці, нічого видатного немає, — зізнається продавчиня Катерина. — Навіть дитячий садок вже давно закрили. У селі є чотири магазини і школа, більше ніякої роботи. Багато односельчан працюють в Ладижині на «Нашій Рябі», дехто їздить в Гайсин на цукровий завод і маслосирзавод. Молоді люди — на заробітках закордоном. Ось сусіди переїхали в Польщу. Спочатку чоловік поїхав, а потім повернувся і сім’ю забрав.
У магазин заходить високий чоловік в коричневій курці і шапці-вушанці. Представляється Віктором Івановичем.

— Я давно на заслуженому відпочинку, мені вже 80 років. Пів свого віку працював в лісовому господарстві. А от жінка робила в гончарському цеху. Потім він розпався і відкрили новий, невеликий. А в 1990-х створили цех в колишній старій земській школі. Там робили мисочки, підвазонники, плити на грубки. Але і це виробництво занепало.

Музей-садибу братів Герасименків визнано переможцем конкурсу «Сім чудес Вінниччини» в номінації «Перлини Поділля». В музеї представлено майже тисячу гончарних виробів.