«Хто хоче досягти своєї мети, має бути готовим до будь-яких труднощів» ‒ у Вінниці опублікували спогади часів українсько-польського союзу

screenshot_31-1

16 травня виповнюється 100 років від моменту державної зустрічі очільника України, отамана Симона Петлюри та голови Польської держави Юзефа Пілсудського у Вінниці, яка відбулася після створення українсько-польського союзу з метою протистояти більшовицькій загрозі.

До цієї дати в Центрі історії Вінниці поділилися фрагментами спогадів того часу, які записав Здзіслав Ґрохольський (1881–1968) ‒ відомий громадсько-політичний діяч та власник П’ятничанського маєтку в місті. Повний текст авторства Ґрохольського в українському перекладі планують презентувати восени. Загалом, до 100-річчя зустрічі в Центрі історії планують зробити кілька публікацій та онлайн-заходів.

Уривки спогадів Здіслава Ґрохольського опублікували на фейсбук-сторінці Центру історії Вінниці.

«…Тоді прийшла новина, що 16 травня (1920 року – авт.) о 9 годині ранку Глава держави (Юзеф Пілсудський – авт.) приїде поїздом з Києва до Вінниці. Для обговорення деталей урочистого прийому Петлюра запросив мене на конференцію, і відразу ж на її початку звернувся до мене за дозволом взяти з п’ятничанського Чорного лісу матеріали на тріумфальну арку, яку українці мали намір побудувати. У такий важливий момент не хотілося згадувати про те, що відповідно до українського універсалу і маєток, і ліси, як усуспільнені, мені вже не належали. Звичайно, я «дозволив», давши розпорядження одночасно привезти також матеріали на польську тріумфальну арку.

Тепер йшлося про те, де ці дві тріумфальні арки — польську і українську — встановити, і в якому порядку Глава держави проходитиме під ними. Дорога від залізничного вокзалу до міста веде по двох мостах через острів на Бузі, де колись стояв польський замок. Знищити його велів князь Ярема, який прямував зі своїм лицарством до Збаража, щоб не залишати за собою оборонного місця в країні, охопленій козаками. Досі виднілися лише обриси земляних валів цього замку. Від другого мосту дорога з лівого боку має поєзуїтські мури, поруч з якими розташований православний собор, перероблений з домініканського костьолу, зафундованого Ґрохольськими, а вище – з правого боку – покапуцинський кляштор, який становив парафію для Вінниці.

Продовження дороги від залізничного вокзалу – це головна вулиця, що перетинає центр міста і його найбільш представницьку частину з готелями, банками, магазинами, ратушею і колишніми садибами на вкритих деревами ділянках, фасади яких з вулиці все більше парцелювали і забудовували. Далі по згаданій дорозі від виїзду з міста є засаджений липами поштовий тракт, що веде в Літин.

Не встиг я обрати місце для обох тріумфальних арок, як до мене звернулися зі скромним проханням, щоб я не встановлював польську арку біля православного собору, бо польське населення може скористатися з урочистого моменту і з присутності польських військ, щоб відібрати свій домініканський костьол, в якому міститься православний собор. Я розумів, що свого Главу держави поляки повинні вітати першими, а українців влаштує, якщо зустрінуть його в самому центрі міста. І я вирішив: польська арка стоятиме на острові, якби ще в передмісті, а українська – у парадній частині самого міста, між покапуцинським кляштором і ратушею. Це моє рішення було охоче прийнято…

…Напередодні оголошеного приїзду Глави держави, до мене з’явився Єжи Потоцький (з Поморян), ад’ютант, щоб ознайомитися з подробицями підготовлюваного прийому і … він категорично запротестував проти присутності Петлюри на вокзалі: адже, — каже, — коли в майбутньому Петлюра приїде до Варшави, то Глава держави зустрічати його на залізниці не буде (!). Даремно я пояснював, що це не має відношення до справи, що ставити в одну площину очільника Польської держави з Головним Отаманом Української Народної Республіки недоречно, що потрібно враховувати українську психологію, а спротив гарячому прагненню Петлюри особисто привітати вже на залізниці найдостойнішого і так їм бажаного гостя-союзника було б розцінене за образу і неправильно коментовано… Непереконливому я заявив нарешті, що програму вже затверджено і змін не буде.

День 16-го травня 1920 року – для Вінниці та Поділля історичний день – був хмарним і дощовим. На пероні поряд зі мною справді стояв Головний Отаман Української Народної Республіки, але коли на вокзал прибував заповнений польським військом потяг Юзефа Пілсудського, і його красива, сильна постать в дверях вагона-салону, стоячи і салютуючи, зближалася до нас при звуках гімну «Jeszcze Polska nie zginęła», то я сам з найглибшим почуттям радісного хвилювання, з почуттям сповненої після поневіряння надії на звільнення і вже безперечне возз’єднання з Польщею, від імені всіх кресових поляків і від свого власного імені вітав Главу найяснішої Речі Посполитої. Цим почуттям я міг дати вже неподільний і прямий вираз, проте тільки під тріумфальною аркою у шанців колишнього польського замку, на острові на Бузі серед незліченного тлуму польського народу».

5ebe674be46a4

На фото: автор спогадів Здзіслав Ґрохольський з дружиною та донькою на фоні П’ятничанського палацу, 1913 рік.
Світлина з колекції Генрика Ґрохольського.

«Я прибув туди першим, обганяючи на своїй машині машину, якою їхали Глава держави і Петлюра. З машини вийшов, на кілька кроків перед аркою, Юзеф Пілсудський і підійшов до мене, а коли, на мій знак, стихли громові звідусіль вівати, він вислухав мою промову і в мовчазній подяці сердечно потиснув мою руку. Проїхавши потім разом з Петлюрою під тріумфальною аркою під чергові, прямо-таки ураганні схвальні вигуки натовпу, він попрямував туди, де на нього чекали – але вже в другій черзі – українські овації. Від української тріумфальної арки Глава держави вирушив до парафіяльного костьолу і ввійшов до нього з невідступним Петлюрою – біля костельних дверей його зустрів ксьондз-канонік Левинський, пастор і декан, – після чого він вислухав месу.

Вінниця-місто зустрічала його урочистою церемонією в Білому залі ратуші. Серед промов усіх етнічних груп мешканців Вінниці не могло бракувати польського голосу: заздалегідь підготовлену і узгоджену зі мною прекрасну промову виголосив пан Вацлав Гжибовський. Урочистості в ратуші завершилися спокійною і сильною промовою Глави держави. Я приготував для нього постій в розташованій на високому скелястому березі Бугу віллі доктора Новинського, і ми знову зустрілися на офіційному обіді, який він організував для Петлюри і його міністрів. Довгі столи були розставлені «в підкову», із зовнішнього боку якої середнє місце займав Глава держави, маючи навпроти себе отамана Петлюру. Ліворуч від Глави держави сидів український міністр внутрішніх справ Левицький і я поруч з ним.

У якийсь момент під час обіду, відповідаючи на нарікання отамана Петлюри – з приводу різних перешкод і труднощів, – Глава держави, підвівшись, висловився досить різко, що війна не забава, що багнети ранять, але той, хто хоче досягти своєї мети, має бути готовим до будь-яких труднощів, і закінчив, випивши за здоров’я Отамана Петлюри, який в свою чергу підняв келих на честь Юзефа Пілсудського, союзника і захисника України. Більше промов за обідом не було.

Одразу після обіду, який трохи затягнувся, мав місце незапланований візит Глави держави до Польського дому. До мене звернулися, щоб я привітав його там, а оскільки і Петлюра мав мене супроводжувати, полковник Венява-Длуґошевський наполегливо просив мене звернутися з промовою також до Петлюри. З хвилини на хвилину мені випало виголосити дві урочисті промови – і польську, і українську. Обох гостей пригощали чаєм, а Глава держави, оточений вінницькими панями, серед яких була і моя дружина, довго розмовляв з ними.

Увечері я проводжав, разом з Петлюрою, на залізницю Главу держави і попрощався з ним в його вагоні-салоні. Він поїхав, здається, прямо до Варшави, де військові проголосили його першим маршалком Польщі як переможця з-під Києва…».

5ebe679300f155ebe67a534cb3

В Центрі історії сподіваються вже цієї осені організувати спільну з Генриком Ґрохольським презентацію повного тексту цих спогадів в українському перекладі Дениса Кайдалова.

Також до 100-річчя українсько-польського союзу 16 травня у Вінниці влаштують онлайн-зустріч «Мрії про свободу». Стрім планують провести з тієї самої Білої зали, де сторіччя тому зустрілися очільники двох держав.

Уривок зі стрічки 1937-го року, де показана зустріч Петлюри та Пілсудського, Центр історії опублікував ще в 2017-му році.