Діамантове весілля відсвяткувала подружня пара з Вінниччини

svadba

Нещодавно подружня пара з Калинівки відсвяткувала діамантове весіллся.

«У Людмили Мельник та Романа Геріна особлива дата – виповниться 60 років їхнього подружнього життя. Щоб привітати ювілярів, у село Грушківці, що в Калинівському районі, з’їхалися їхні родичі, друзі. Вітання надходитимуть з України, Польщі, Молдови. Та й односельці не оминуть увагою цю подію, адже в житті не кожному випадає відзначити діамантове весілля.

 

Ювіляри розповіли про те, як крізь роки зберегти любов та взаємоповагу, не зігнутися під ударами долі, не втратити жаги до життя.

Людмила Трифонівна родом з Поділля, Роман Васильович — з Галиччини, але ні географія, ні ментальні особливості, ні упередженість батьків не стали перешкодою їхньому сімейному щастю.

 

«Свекруха спочатку не хотіла мене і не признавала, — розповідає Людмила Трифонівна, — все казала, що їм москальки не треба. Так само і моя мама. Якось приїхали з Романом(він займався автоспортом), то мама взялася сокирою рубати гуму на колесах, кричала кого ти мені привезла. Так що всякого було, але це лише загартувало нас.

Їхнє знайомство розпочиналося як легка комедія, потім це був сюжет з елементами детективу, а згодом це стало великим романом.

«Ми познайомились ось тут, -Людмила Трифонівна показує рукою через дорогу від їхнього помешкання, на місце колишнього парку. – Це було у 1957 році. Тут було підсобне господарство партшколи. Я — місцева, сільська, тут жила, а Роман був на стажуванні. У парку були танці і моя подруга забрала у нього кашкета, передала мені, а я мусіла віддати. Так познайомились».

Це було звичайне знайомство, про почуття тоді ще не йшлося, але це стало першим кроком до їхнього спільного життя.

Мати хотіла віддати доньку всупереч її волі за місцевого хлопця. Уже й про весілля мова заходила, але це ніяк не вписувалося у життєві плани Людмили. Вона зважується на відчайдушний крок – втекти із села. Її спільником у цій пригоді став Роман. Він купив Людмилі валізу і відвіз дівчину у Калинівку.

У Калинівці в райкомі комсомолу тоді працював Микола Дідик. Він знав Людмилу, бо вчився з її братом. Взнавши, що дівчину хочуть віддати за нелюба, дає їй комсомольську путівку. Не повертаючись село, Людмила в той же день поїхала на будівництво.

Людмила поїхала у Кривий Ріг, Роман – в іншу сторону, додому на Івано – Франківщину. Але, видно, зерно любови уже засіялося у їхніх серцях. Відстань не віддаляла, а зближувала їх, вони пишуть одне одному листи, і з кожним разом розуміють, що уже не можуть, щоб не бути разом. Роман їде до Людмили у Кривий Ріг і 24 серпня 1959 року стають на весільний рушник.

Відтоді минуло шістдесят років. Багато всього було на їхній життєвій ниві – плекали родинне гніздо, мандрували світом, пережили втрату сина і невістки, особливо болючу, бо через згубні звички. Як своїх дітей виховали двох онучок, дали їм гарну освіту, діждалися правнуків.

«Ми разом прожили шістдесят років, — каже Людмила Трифонівна, а досі кожен з нас залишився на своєму прізвищі. Нас часом запитують, чому це так? А я відповідаю, що не прізвище головне. Головне – розуміти і підтримувати одне одного, будь-яку життєву ношу, важку чи приємну, нести разом».

Залишити коментар

Ваша електронна адреса не буде опублікована